|

ТАРАСОВА КОЛЕКЦІЯ
В УЯВНОМУ МУЗЕЇ

15.III.2019 – 13.V.2019
Одеський художній музей презентує виставковий проект «Тарасова колекція в уявному музеї» — перлини з колекції Тараса Максим'юка, доповнені роботами з колекції україники Одеського художнього музею та приватних зібрань.

Серед хайлайтс виставки: численні графічні роботи майстра українського модерну Михайла Жука (1883–1964), зокрема його шедевр — монументальне панно «Біле і чорне», маловідомі публіці роботи Марії Примаченко (1909–1997) та Ростислава Палецького (1932–1978) й вперше в Одесі буде представлено серію «Квантовий стрибок Шевченка» Олександра Грехова.

Проект реалізовано за фінансової підтримки Євгена Лемберга та ресторану Dizyngoff. Генеральний логістичний партнер музею Нова Пошта.

Колекція, що надихає
Восени 2018 року до Одеського художнього музею звернувся відомий громадський діяч, колекціонер українського мистецтва Тарас Максим'юк з пропозицією передати музею cвоє зібрання україники.

Зібрання складається з декількох підрозділів-колекцій, які можуть додати музеєві слави як центру презентації та дослідження української культури. Йдеться про колекцію творів видатного майстра Михайла Жука (1983–1964), колекцію творів відомого художника Амвросія Ждахи (1855–1927), колекцію пов'язаної з Одещиною Шевченкіани (твори живопису, графіки, скульптури, кераміки, друковані матеріали, тощо), персональний фонд відомого українського громадського діяча Євгена Чичкаленка (1861–1929), колекцію українських видань (починаючи з 1834 року), колекцію поштових ілюстрованих листівок Одеси і України, та інші художні твори та друковані матеріали, що не належать до перелічених колекцій.

За всю історію наша інституція жодного разу не отримувала пропозицій схожої значущості ані за кількістю одиниць зберігання, ані за повнотою та всеосяжністю пропонованих колекцій. Включення цієї збірки до музейного фонду може суттєво змінити уявлення широкої громадськості про багату та цікаву історію українського мистецтва на Одещині, дати поштовх дослідженням досі недосліджених сторінок художньої історії південного регіону та, як результат, збільшити культурну вагу та туристичну привабливість нашого міста.

Основною значущою перепоною для передання зібрання є катастрофічний брак музейних площ. Музей було відкрито 120 років тому. Тоді його колекція налічувала 700 експонатів. Сьогодні їх більше ніж 10 000, а експозиційні площі не збільшилися ні на один квадратний метр. Брак експозиційних площ, площ для фондосховищ, наукової та реставраційної роботи, для проведення освітніх заходів відчувалася вже наприкінці 1980-х. Зараз же ситуація взагалі стала критичною.
Збагачення зібрання музею колекцією Максим'юка тягне за собою необхідність створення окремого центру україники як структурного підрозділу музею. З цим завданням музей неспроможний впоратися без доброї волі та допомоги Обласної ради та Одеської обласної державної адміністрації.

Поява окремого культурного центру україники дозволила б музею створити осередок українства в Одесі та нарешті гідно презентувати наявну в фондах колекцію текстилю, української ікони та народної картини, колекцію робіт Марії Примаченко, вироби з фарфору та фаянсу, які через брак виставкових приміщень представлені скупо й недостатньо. Крім того, поява центру дозволила б організувати фондосховище для нових надходжень, які на сьогодні штучно обмежені через брак площ.

На відміну від уявного музею Андре Мальро, для створення якого не потрібні ані стелі, ані стіни, цим колекціям замало уяви глядача та його спроможності запам'ятовувати. Щоби говорити про зміст, про ідеї відображеного, нам потрібні умови для експонування та дослідження. Сьогодні ми мріємо про втілення фізичної можливості ділитися надбанням багатьох поколінь творців та колекціонерів. Використовуючи термін "уявний музей" як метафору, ми сподіваємося в найближчому майбутньому фізично переступити поріг нового музейного центру україники.

Зібрання Тараса Максим'юка налічує декілька тисяч одиниць зберігання. Сьогодні ми маємо змогу продемонструвати лише її маленький фрагмент. Усе ж зібрання як єдине чекає на можливість бути законсервованим, реставрованим, дослідженим, як результат, презентованим публіці. Справа за малим — за фізичним не уявним музейним простором.
МИХАЙЛО ЖУК
(2 жовтня 1883, Каховка – 7 червня 1964, Одеса)
Навчався у Київській рисувальній школі Миколи Мурашка (1896–1899), Московському училищі живопису, скульптури та архітектури (1899–1900; викладачі Костянтин Коровін, Валентин Сєров), закінчив Краківську академію мистецтв (1904; викладачі Станіслав Виспянський, Ян Станіславський, Юзеф Мегоффер). Один з фундаторів Української академії мистецтва у Києві (1917). В Одесі: 1925–1932 — керівник графічних та керамічних майстерень художнього інституту; викладач малюнку, графіки та кераміки художнього училища (1932–1955, з перервами).

Творчість Михайла Жука за своїм різноманіттям рідкісний приклад в українській культурі: живописець, майстер різноманітних графічних форм і декоративних панно, декоративного розпису і художньої кераміки, видатний орнаменталіст, театральний художник, майстер книжкового оформлення, педагог, блискучий віртуоз шрифтових композицій, захоплювався фотографією, видатний літератор (поет, прозаїк, драматург, казкар, перекладач). Один з перших українських символістів. Як й інші видатні діячі українського мистецтва, Михайло Жук на багато років був викреслений з історії мистецтва. Творчу спадщину мистця було збережено зусиллями приватних колекціонерів, зокрема й Тараса Максим'юка.
«БІЛЕ І ЧОРНЕ»
1912–1914

Велике за розміром (207×310) панно виконано мішаною технікою на семи окремих аркушах грубого паперу та являє собою тетраптих, зорієнтований на вітражну композицію: його окремі частини на папері обрамлені металевим каркасом. Художник використав гуаш, вугіль, пастель, акварель. Представлене панно вважається наймасштабнішим за художньою майстерністю твором з усіх збережених монументальних робіт Михайла Жука.

На панно, що Михайло Жук створив, коли мешкав у Чернігові, повстали два ангели — білокрилий і чорнокрилий — учень Жука, молодий поет Павло Тичина і Поліна Коновал, його перше кохання. Квіти довкола — посилання до саду Михайла Коцюбинського, в якому збирався весь цвіт чернігівського літературного життя. Саме у цьому саду зустрічалися і Жук, і Тичина, і сестри Коновал. В той самий період писалися «Сонячні кларнети», найвидатніші поезії Тичини. Сестрі Поліни, Інні, Тичина присвячує свій вірш «Панно Інно». Разом вони утворювали своєрідний трикутник — Інна була закохана у Тичину, Тичина закоханий у Поліну, а Поліна не відповідала йому взаємністю. Саме їй Тичина присвятив цикл «Панахидні співи», який сам поет вважав втраченим. Відшукалися вірші аж на початку 1990-х в Одесі, саме в архіві художника Михайла Жука.
Універсал рідкісного масштабу, Михайло Жук, був одним з перших представників нової формації в українській літературі. До 1918-го здебільшого писав прозу. У 1918 році звернувся до казок. За два роки (1918–1920) створив більше тридцяти казок. Спочатку писав для синів — старшого Миколки та молодшого Юрка (Георгія), навіть сам гравіював книжку-вірш «Дрімайлики малайцям». Вважається, що серед його казок є й політичні, що висвітлюють ставлення письменника до влади. З 1908 по 1928-й видав 11 книжок казок та віршів.

Написав вісім драматичних творів, не враховуючи численних дитячих п'єс. Перша п'єса створена у 1910-х, остання — 1925 року. Приблизно тими ж роками датуються і зроблені ним переклади: Олександра Блока, Леоніда Андрєєва, Едмона Ростана, Юліуша Словацього, Оскара Уайльда. Працював над оформленням не лише своїх книжок, розробляв шрифти. З 1926 року, коли в Одесі заборонили його дитячу п'єсу «Весна», довелося відмовитися від літературної роботи через неможливість видавати свої твори. Остання книга письменника вийшла у 1928 році.

Залишив низку спогадів про видатних діячів української культури. 1913 роком датовані перші спогади — про вчителя та друга Михайла Коцюбинського. А останні, про школу Миколи Мурашка та історію створення Академії мистецтва, написані 1952 року. За життя так й не зміг видати книгу прози, про яку мріяв до останніх років життя. Нещодавно Одеський літературний музей видав збірку літературних творів Михайла Жука, що повертає до нас його спадщину через багато десятиліть забуття.
Зібрання Одеського художнього музею налічує понад тисячу творів, що у радянські часи відносили до категорії «декоративно-ужиткового мистецтва з національним характером». Серед них твори Марії Примаченко, Ростислава Палецького, Ганни Собачки-Шостак, витвори відомих й невідомих майстрів, одяг, рушники, посуд, тощо. Деякі з них музей час від часу демонстрував публіці, але через нестачу площ експонувати іх постійно немає можливості. Традиційно, твори віднесені за тематикою до «національного», зокрема й з категорії «Шевченкіани», займають свою нішу й не викликають особливого подиву чи суперечок.
Але сучасність вносить свої корективи. Постать Тараса Шевченка та право сучасного художника осмислювати його творчість й особистість стають все частіше предметом палких дискусій і навіть серйозних конфліктів, як то сталося, наприклад, з серією «Квантовий стрибок Шевченка» Олександра Грехова. Повернути українській тематиці в музейних колекціях актуальності й жвавості мистецьких тлумачень можуть виставкові проекти, спроможні презентувати глядачеві справжню істинну суть творів, які багато років примусово зачинені у фондосховищах.
ПРЕСА
Made on
Tilda