Please ensure Javascript is enabled for purposes of website accessibility
Нова експозиція мистецства ХХ і ХХІ століть
«ХХ-ХХІ: від двадцятих до двадцятих»
відкриття 25 червня
25 червня відбулося довгоочікуване відкриття оновленої експозиції другого поверху під назвою «ХХ-ХХІ: від двадцятих до двацятих». Робота над новою експозицією тривала понад півроку. Тепер ви зможете побачити чимало робіт, які десятиліттями зберігалися у фондах. Загалом нова експозиція включає понад 300 робіт у різних напрямках та техніках. Серед представлених авторів такі відомі імена, як Юрій Єгоров, Станіслав Сичов, Лариса Звездочьотова, Валентин Хрущ, Арсен Савадов, Віктор Маринюк, Людмила Ястреб, Влада Ралко та багато-багато інших.
Нова експозиція побудована як виставковий проєкт, логічне продовження наших попередніх великих виставок — «Спецфонд: репресоване мистецтво», «Ексгумація. Соцреалізм з колекції Одеського художнього» та «Суворі та стильні». «ХХ-ХХІ: від двадцятих до двадцятих» підсумовує дослідницькі надбання цих проєктів і проводить зв'язок з пізнішими періодами українського мистецтва.

Нова експозиція дає широку картину загальноукраїнського мистецтва у порівнянні з регіональним фокусом попередньої експозиції. Велику увагу приділено останнім двом десятиліттям та молодим художникам, роботи яких ми вперше включили до постійної експозиції музею.

Сім зал — сім великих періодів мистецтва від 1920 року до 2021.
Міжвоєнний модернізм
У Європі міжвоєнна доба стала часом розквіту модерністських течій, якими вибухнув початок сторіччя — і впродовж 1920-х років українське мистецтво, як і радянське в цілому, було активно залучено до цих процесів. У творах майбутніх визнаних корифеїв радянського мистецтва на кшталт Миколи Глущенка, Анатолія Петрицького і Миколи Шелюто знайшли свій локальний розвиток ар-деко, авангард, кубізм, постсезанізм, неокласика тощо. Тут можна побачити модерністські підвалини творчості таких знакових для СРСР митців, як засновник закарпатської школи живопису Адальберт Ерделі та один зі стовпів російського радянського мистецтва Олександр Дейнека.

На відміну від Європи, де модернізм розвивався природньо, у радянській Україні модерністський проєкт впродовж 1930-х років було жорстко згорнуто у насильницький спосіб, часто шляхом фізичного знищення його діячів. Небезпечне вільне розмаїття знищували, аби затвердити панування єдиного ідеологічно прийнятного стилю: соціалістичного реалізму.
Соцреалізм
Навіть радянське мистецтвознавство не наважилося назвати соціалістичний реалізм стилем: зійшлися на тому, що це «творчий метод». Складався цей «метод», що базувався на життєподібності зображення, монументальному форматі та ідеологічно витриманій тематиці, з найрізноманітніших стилів — від постімпресіонізму та реалізму південно-російської живописної школи до академізму.

В експозиції поряд з монструозного розміру роботою одесита Леоніда Мучника, що відпрацьовує місцевий чорноморський радянський міф, можна побачити студентську постановку киянки Тетяни Яблонської, майбутньої авторки програмного твору соцреалізму «Хліб», і «радянського Снейдерса» Василя Яковлєва. Примітно, що саме українські художники фактично створили канон нового «творчого методу» для всього СРСР: вже наприкінці 1920-х років офіційний «придворний» художник того часу Ісаак Бродський створив низку зразкових образів перших осіб, зокрема Леніна та Сталіна, за канонами нового державного художнього стилю.
Поза часом
Натюрморти, пейзажі, жанрові сценки — всі можливі «малі» жанри, підкреслено камерні, підкреслено побутові — на довгі роки панування державного радянського мистецтва стали прихистком художників, що воліли бути осторонь від обслуговування ідеології. За певних умов «приватне життя» всередині ідеологічного мистецтва було можливим; воно ставало камерним простором, у якому під покровом соцреалізму ще багато років жевріли відгомони колишнього модерністського розмаїття (дивись залу «Міжвоєнний модернізм»): одеської школи Костанді (Володимир Синицький) чи московського «Бубнового валета» (Петро Кончаловський, Олександр Осьмьоркін). Завдяки таким митцям цієї плеяди, як один з «одеських парижан» Теофіл Фраєрман, що майже 40 років викладав в Одеському художньому училищі, надбання європейського мистецтва першої половини ХХ сторіччя було збережено і донесено до нової, вже цілком радянської генерації художників — і в такий спосіб збереглося, аби бути переосмисленим у подальші часи.
«Суворі та стильні»
1960-ті
Назву цій залі дав так званий «суворий стиль», що став візитівкою відлиги 1960-х та останньою спробою на новому етапі повернутися до романтичних витоків революції, аби знайти там майже втрачені сенси, сили і наснагу. Спрощені форми, динамічні композиції, відкритий яскравий колір частково підживлювались мистецтвом 1920-х. Недарма цей період в архітектурі отримав назву «радянський модернізм» — це визначення можна застосувати і до візуального мистецтва. Експозиція дає можливість порівняти роботи одного зі стовпів стилю росіянина Петра Оссовського і одесита Олександра Ацманчука, чий «Політ» став неофіційною емблемою OFAM та іконою південної версії суворого стилю.

Та насправді 1960-ті — це пошуки будь-яких, найрізноманітніших «чистих джерел» натхнення, серед яких поряд з модерністською романтикою опинились і народне мистецтво (Тетяна Яблонська), і наново відкрита радянськими митцями закарпатська школа, і навіть цитування власних пошуків кінця 1920-х років (Михайло Антончик).
1970-ті
Поза часом і простором, поза тогочасним порядком денним. Основною характеристикою мистецтва 1970-х було відсторонення, основним художнім прийомом — внутрішня еміграція. В просторі цієї еміграції можна було зустріти і колишнього буремного суворостилівця Олександра Фрейдіна, і одного з найвизначніших одеських митців другої половини ХХ сторіччя Юрія Єгорова, і вишуканого колориста Льва Межберга, що згодом емігрував, і учня Мартіроса Сар'яна — Валерія Гегамяна, який багато років жив, працював і викладав в Одесі.

Філософські розмови, погляд всередину, застиглі у безповітряному просторі натюрморти, групові портрети локальних героїв, які офіційно видаються за безіменну «молодь» або «невідомих», — і море, яке точно поза простором і часом.
1970-ті — 1990-ті
Сконав СРСР, постала незалежна Україна, впала «залізна завіса» — і художній ландшафт зазнав кардинальних змін. Не буде перебільшенням сказати, що значна частина знакових художніх течій українського мистецтва, що сформували його обличчя 1990-х років, народилась в Одесі, пов'язана з Одесою, розвивалась в Одесі. Деякі з цих течій сформувались в попередні десятиріччя, деякі виникли на хвилі тектонічних політичних зрушень 1980-х, але у вибухові 90-ті всі вони існували поруч і разом, створюючи розкішну та багатовимірну картину художнього життя. В цьому залі поєднані традиціоналісти, одеський нонконформізм (назва для художників стилістично дуже строкатого, фактично андеграундного художнього руху, головним імпульсом якого був розвиток поза межами офіціозу), одеський концептуалізм ( художня течія, тісно пов'язана з московською концептуальною художньою сценою), одеський трансавангард (потужне крило української «нової живописної хвилі»), українська неоабстракція (художня течія, що сконцентрувалася на пошуках у галузі нефігуративного мистецтва, культивуючи самоцінність живописної мови).
ХХІ століття
У новому столітті українська художня сцена продовжує свій розвиток. Вона збагачується, дробиться, стає складнішою: її традиційна різноманітність набуває нової якості. Мистецьке та художнє життя стають більш атомізованими, персональними. Майже зникли колективні творчі угруповання, напрями, стилі. Натомість кожен окремий художник створює свій персональний світ за допомогою оригінальної художньої мови та унікальних засобів художньої виразності. Перед нами ансамбль солістів, кожен з яких, на перший погляд, грає свою власну партію, — але насправді разом вони створюють симфонію актуального мистецтва сучасної України.
Останні сто років розвитку мистецтва. Переважно українського, переважно одеського. Від міжвоєнного модернізму до речей 2021 року. Це революційне переосмислення мистецтва останнього століття, це революція в музеї. Я впевнений, що це найсильніша експозиція сучасного мистецтва в державному українському музеї. Напевно, вона місцями перенасичена, і не всі роботи в рівній мірі «музейні», але наш основний меседж — «нам тісно»! Це навіть не меседж, а крик. І не тільки нам, всім художнім музеям України тісно. І це мусимо усвідомити на найвищому рівні. Зобов'язані. І всерйоз зайнятися перезаснуванням музейної системи. Ця експозиція була б не можлива без титанічних зусиль всього колективу музею.
Олександр Ройтбурд
директор Одеського художнього музею