Please ensure Javascript is enabled for purposes of website accessibility
«Ексгумація»
соцреалізм з колекції ОХМ
15.XII.2018 – 25.II.2019
«Ексгумація»
соцреалізм з колекції ОХМ
Новий виставковий проект логічно продовжує щойно закриту виставку «Спецфонд: Репресоване мистецтво», яка знайомила одеську публіку з мистецтвом забороненим, вилученим на довгі десятиліття з історії, наукового обігу і експозицій музеїв.

Чим замінили його, для чого зачистили художній простір, що стало альтернативою репресованому українському авангарду і модернізму? На ці питання відповідає виставка.
«Ми дістали із запасників соцреалізм. Який є. Іноді такий, що напіврозклався і обсипається.

Це не має ніякого відношення до прогресуючої зараз серед прогресивної художньої громадськості моди на совок. Ми не розчулюємось від соцреалізму. Ми хочемо його препарувати.

Ніякої ностальгії. Така собі судмедекспертиза.

Від модернізму, який мутує в офіціоз, до офіціозу, що мутує в «суворий стиль». Від сухорукого Сталіна роботи Бродського (з того часу більш ніхто не писав Сталіна з сухою лівою рукою) до бузочку та трояндочок. Від триметрових орясин до натуралістичних жанрових сценок.
Епічний «вождізм» і міщанське «дрібнотем'я» в соцреалізмі — дві сторони однієї медалі. Міщанство і конформізм породжують диктатуру.

«Зустрічі з прекрасним» не буде. На вас чекає зустріч з правдою. З правдою про зґвалтований контекст, зламаних митців і спаплюжене мистецтво. З правдою про те, як осередок світового авангарду було перетворено на заповідник ретроградного імітаторства, як революційність було підмінено на сервільність.

Правдивий аналіз великої брехні », — розповідає Олександр Ройтбурд
Виставка «Ексгумація. Соцреалізм з колекції Одеського художнього музею» — це спроба зазирнути в очі чорній безодні.

Що таке мистецтво соціалістичного реалізму, що становить його суть, і головне — чи є це мистецтвом? Яка значущість мистецтва почасти низької художньої цінності? Чи доречно говорити про соцреалізм у суто естетичному полі, відкидаючи етичні категорії? І навпаки — чи превалює трагізм, яким пронизана історія мистецтва 30-х років, над самим мистецтвом? Чи можливо розглядати мистецтво окремо від персоналій та історичних реалій? Як вдалося владі зламати і переформатувати під себе кілька поколінь художників, включно з великими майстрами?

Коли ми починаємо торкатися цих питань, стає ясно, що тема соцреалізму табуйована не так наукою, скільки самим суспільством, що жорстко обмежує контекст, задає полярність на рівні думок і почуттів, не дозволяє подивитися на соцреалізм відсторонено і неупереджено.

«Ексгумація» є логічним продовженням виставки «Спецфонд: 1937–1939. Репресоване мистецтво» з колекції Національного художнього музею України, яка познайомила одеську публіку із забороненим мистецтвом, вилученим на довгі десятиліття з історії, наукового обігу, експозицій музеїв. Що замістило його, для чого зачистили художній простір, що стало альтернативою репресованому українському авангарду і модернізму?
Радянський режим, що прийшов до влади внаслідок революції, активно експлуатував революційну риторику. Пафос тотального перетворення світу здавався співзвучним революційним пошукам художників-авангардистів і радикальних модерністів. Втім, на рубежі 1930-х років режим починає цементуватися і актуалізувати консервативні тенденції. Офіційна ідеологія, як і раніше, ритуально сакралізує революцію, але разом з тим табуює революційний вектор у мистецтві. Свободу творчості було остаточно ліквідовано в СРСР у 30-ті роки ХХ століття, натомість жорстка ідеологічна та естетична цензура створила соцреалістичний канон. Згортання НЕПу знищило художній ринок. Головним і єдиним замовником художнього твору відтепер стає держава. У 1931 році всіх радянських художників зігнали до єдиного «творчого союзу», що виконував функції активного провідника ідеології і політики комуністичної партії. Всі незалежні художні угруповання були ліквідовані.

Так званий «соціалістичний реалізм» утверджується як «єдино правильний» напрям. Формується чіткий канон, в якому естетика слідує за ідеологією. В його основі — новий академізм, апелювання до зразків імперського мистецтва, дидактичність та крайня ідеологізація, що тяжіє до літературності. Поновлюється колись відмерлий жанр передвижницької «тематичної картини» з її «народністю» і натуралістичним реалізмом, але з підміною критичної складової на ідеалізацію дійсності. Для соцреалістичного мистецтва характерні риси міфотворчості, створення ілюзії «світлого майбутнього», яке дивним чином настало вже зараз, проектування образу «ідеальної реальності» у свідомість глядача. Вершиною образотворчого мистецтва проголошено монументальну багатофігурну картину з сюжетами про зустрічі вождів з народом, трудові звершення, революційну героїку, військові подвиги, колгоспні свята і радість життя в радянській країні.
У цей же час в Радянському Союзі проходить насильницька колективізація, голодомор, масові репресії, русифікація, форсована індустріалізація і мілітаризація.

Ці процеси породжують новий тип людини, відірваної від землі, викорененої зі звичного середовища. Соціалістичний реалізм представляє його як дужого, красивого, вічно молодого «нового героя», який втілює античний ідеал і знаходить особисте щастя через колективні дії, спрямовані на благо радянської батьківщини. І чим чисельніший і згуртованіший колектив, чим масштабніше дія, тим вищим є градус цього щастя.

Події Другої світової війни також стали в радянському мистецтві об'єктом міфологізації. Саме на ній засновано сьогочасну російську «релігію Великої Вітчизняної війни».

Зі смертю Сталіна і подальшою хрущовською «відлигою» соцреалістичний канон розмивається. Зі зниженням пафосу тоталітарної ідеології слабшає панування епічної «тематичної картини», на маргінесі актуалізується побутовий жанр. Тотальний великий стиль вироджується в міщанське розповідне побутописання, незабаром офіційно затавроване як «дрібнотем'я» і «лакування дійсності». Наприкінці 50-х років у мистецтво проникає свіже повітря, починають превалювати нотки романтизму і щирого оптимізму. Розширюються межі дозволеного в стилістичних, пластичних і образних рішеннях. Це призводить до появи «суворого стилю» і наступних напрямків. Але до самого краху радянської імперії соцреалізм, оголошений «не стилем, а методом», залишався стрижневою доктриною її офіційного мистецтва.
Процес декомунізації, що відбувається сьогодні в Україні, змушує нас по-новому придивитися до мистецтва тієї епохи. Яку роль повинні грати музеї у репрезентації мистецтва, що перебувало на службі пропаганди? Чи повинні музеї, як державні інституції, зберігати об'єктивність у поданні суперечливих сторінок історії мистецтв, чи їм слід впасти в забуття, сором'язливо замовчуючи цілий пласт вітчизняного мистецтва? Чи представляти майстрів, які обслуговували злочинну ідеологію невинними пейзажами і натюрмортами, чи виставляти їх програмні речі, формуючи критичний контекст їхнього сприйняття і осмислення? Виставка «Ексгумація» не відповідає на ці питання, але ставить їх.

Багато творів мистецтва тієї епохи сьогодні вимагають реставрації. Незважаючи на плачевний стан збереження, ці твори навмисно включені до проекту «Ексгумація». Ми показуємо тоталітарне мистецтво у стані напіврозпаду.

Історії відомі приклади, коли мистецтво стояло на службі інтересів влади, але ніколи раніше ці відносини не були настільки тотальними і безкомпромісними, як при сталінському режимі.

Можливо, не всі представлені на виставці роботи мають яскраво виражену художню цінність. Але вони є артефактами епохи, страшні уроки якої не можна забувати.

Авторка: Анна Алієва

Освітня програма

Преса
Блог