СУВОРІ ТА СТИЛЬНІ

Мистецтво довгих шістдесятих
13.III.2020 – 22.V.2020
Новий виставковий проект логічно продовжує виставку «Ексгумація» (2018-2019), яка познайомила глядача з мистецтвом соцреалізму із зібрання Одеського художнього.

«Ексгумація» завершувалася свого роду виходом із соцреалізму в «мистецтво відлиги», з його відмовою від ідеологічних та естетичних догм сталінської епохи. На зміну їм прийшло так зване «дрібнотем'я» («Наклепник» Абрама Векслера, «Знатоки» Григорія Шполянського), реабілітація буденного та повсякденного («Таню, не моргай!» Михайла Божія), дегероїзація персонажу, що припиняє бути атомарним носієм колективного героїзму і розкривається через приватні переживання (жіночі портрети Сергія Іванова, Олександра Ацманчука, Юрія Єгорова). «Мистецтво відлиги» протиставляє аскезу «будівельника ідеального світу» праву людини на особисте щастя, яке в сталінську епоху вважалося «міщанством». Воно стало перехідним епізодом від сталінського соцреалізму до «суворого стилю» (термін Олександра Каменського), що став домінуючим трендом у радянському мистецтві 1960-х років.
Нове покоління художників намагалося по-новому осмислити дійсність. Соцреалізм офіційно було оголошено «не стилем, але методом», що відкривало простір для пошуків в області художнього навику, формальних новацій, легітимізувало повернення до перерваних традицій модернізму та авангарду — як вітчизняного, так і зарубіжного.
У сучасності ці художники побачили не благоденство, що вже здійснилося (див. проєкт «Ексгумація»), а сам процес здійснення, який потребує від героя картини мужності та впертості, а від художника — зображення дійсності сьогодення в її суворій романтичності, де енергія часу виражається через звичність незвичайного. Замість звичного ідеалу складносурядного художнього образу художники надали перевагу лаконізму та концентрованісті, композиції, розгорнутій вперед на глядача, значущості першопланових крупних форм, виразності графічного силуету і великих кольорових площин. Художники часто звертаються до ліпки об'єму за допомогою кольору, до щільної маси фарби, сезанистських традицій «Бубнового валета», прийомів монументального мистецтва. Ідеально-футурологічна художня дійсність змінюється вибагливістю суджень про реальність сьогоднішнього дня.
«Ранній — героїчний — "суворий стиль" принципово протиставляється світові щасливої безтурботності, сили та краси як системі свідомої цілеспрямованої "брехні", який створило сталінське мистецтво (і завершило його мистецтвом "відлиги"). Тому першим з'являється саме культ "суворої" — тобто позбавленої будь-яких ілюзій, безкомпромісної та нещадної — "правди" про людину, історію та навіть природу (пустельна та похмура природа "суворого стилю" не має нічого спільного із сонячною ідилією середини 50-х). Жодних чудес — тільки робота».

Олексій Бобриков

Поступово сюжетна дія, завдяки якій визначається сенс і виявляється характер героя, змінюється на безподійний принцип композиції. Образ картини формується станом середовища та героїв. Живопис схиляється до статичності та пластичної цілісності форми. Оповідальний образотворчий хід змінюється, переважає ефект історичної атмосфери, емоційного тону епохи. Новий рух представлено на виставці пізніми роботами засновників «суворого стилю»: Віктора Іванова, Петра Осовського, Миколи Андронова і близькими до них, проте тими, хто рухався своїм шляхом, Андрія Мильникова, Дмитра Жилінського, Анатолія Нікіча.
У 60-х помітно зростає зацікавлення національними художніми традиціями. У зв'язку з цим, наприклад, українські майстри поверталися до зображувальної практики першої хвилі національного відродження 1920 – 1930-х років (див. виставку «Спецфонд»), а також черпали натхнення в народному мистецтві. На цьому шляху розвивається смак до примітивів. Український «суворий стиль» на виставці представлено роботами Тетяни Яблонської з її фольклорними мотивами, у роботі Михайла Антончика «Мої вчителі Єлева та Петрицький», що декларує наступництво по відношенню до досвіду українського авангарду та бойчукізму. ВІдлуння «суворого стилю» зустрічаємо в живописі Галини Неледви та Зої Лерман.
Більш ніж половина представлених на виставці імен — це майстри одеського живопису. На відміну від більшої частини московських «суворостильців», про яких можна сказати «художники без Раю», одесити шукали і знаходили свій локальний Рай у враженнях дитинства та емоціях юних років, у мазку та кольорі, а головне — в осліплюючому виблискуючому морі. Вони зробили спробу нового прочитання колористичної та поетичної спадщини Південно-руської школи, а також досвіду одеських «Незалежних», про яких тоді знали дуже мало. Найяскравіше за всіх ці тенденції проявилися у творчості представлених на виставці Олександра Ацманчука, Юрія Єгорова, В'ячеслава Токарєва, Володимира Власова, Олексія Попова, Михайла Тодорова, а також їхніх безпосередніх наслідувачів — Святослава Божія, Ореста Слешинського, Адольфа Лози та інших. Саме для одеських художників 60-х ми пропонуємо нове визначення — «суворі та стильні», підкреслюючи їх спільність і різність із мейнстримом того часу.
Виставка простежує розвиток «суворого стилю» — від 1956 року, моменту розвінчання культу особистості Сталіна, до середини 70-х, застійного брежнєвського часу. У 70-х роках вже немає спільного радянського українського мистецтва — існує багато його окремих випадків. І нонконформізм, що виник у ці роки, — це або вихід із «суворого стилю», або його наслідок.

Художні пошуки одеських «суворих та стильних» стали відправною точкою і дали поштовх художникам наступного покоління, у тому числі майбутнім нонконформістам. Тому на цій виставці ми вирішили також показати ранні роботи Людмили Ястреб, Віктора Маринюка, Валерія Басанца, Володимира Стрельникова, Валентина Хруща, Мойсея Черешні, Люсьєна Дульфана, Юрія Коваленка.

Ці художники згодом відкрили нову сторінку одеського мистецтва. Ось чому перш ніж говорити про сучасність, ми маємо показати, що буквально стояло перед цією сучасністю.
Виставку організовано за підтримки Одеського міського голови Геннадія Труханова
ПАРТНЕРИ ВИСТАВКИ
На виставці експонуються роботи із зібрання Одеського художнього музею, коллекцій Музею сучасного мистецтва Одеси та Одеського художнього коледжа ім. М.Б. Грекова, а також з колекцій родин Верник, Виродових-Вільштейн, Михайлових-Божій, Музальових, Шевчуків, Щербини і колекцій Валерія Басанця, Анатолія Ганкевича, Віктора Маринюка, Олександра Ройтбурда, Олександра Шевчука.
Made on
Tilda