«Wild honey of Leonid Pervomaisky»
by Volodymyr Melnychenko and Ada Rybachuk

opennig 11-th February

«Wild honey of Leonid Pervomaisky» by Volodymyr Melnychenko and Ada Rybachuk

In the fall of 2020, in the middle of the curfew, an artist from Kyiv, Volodymyr Melnychenko, was looking for the director of the Odesa Fine Arts Museum, Oleksandr Roitburd. At the age of 89, Volodymyr follows the museum life of the country with interest; not everything in it arouses his admiration. However, watching the Odesa artist resisted the pandemic, trying not to lose touch with the audience, inspired him to donate a collection of drawings and graphics by Ada Rybachuk, based on the works of their close friend, prominent Ukrainian writer, translator, and poet Leonid Pervomaisky. Donating to the museum these artworks made it possible to open the exhibition «Wild Honey».

What is most impressive in the works of Ada Rybachuk and Volodymyr Melnychenko is its scale. The scale of the impact. The scale of the idea and implementation, and the scale of expectations.

Today, it might seem that the scale of creative ambitions drove them... and the life path of artists testifies not so much to aim but to a rare combination of lack of fear with an incredible ability to love.

The geography of Ada Rybachuk's and Volodymyr Melnychenko's artworks is easy to imagine, knowing that the most extensive museum collection of their works is in the city of Naryan-Mar, and it became the first art collection in the Arctic. But how did they get there?

In 1954, a couple in love, students of the Kyiv Art Institute, first made a trip to the White and Barents Seas, finding themselves on the island of Kolguev in the Arctic Ocean. Fascinated by the courage of the local people and the immense grandeur of the island nature, they stayed there for two months, promising to return. Over the following decades, they will spend more than seven years on the island:

- Living their daily lives with the local people.
- Depicting their way of life and the beauty of nature.
- Receiving their name Rysui-Ngo-Da to strangers.

Ada Rybachuk and Volodymyr Melnychenko

«Creativity needs courage - as a material and as a condition of creativity. Human, and together with human, an art, becomes omnipotent and eternal at a difficult price,» Ada Rybachuk wrote in 1959 in a text before the opening of their Naryan-Mar exhibition. This phrase can be considered an epigraph to their lives.

An essential feature of generously gifted people is recognizing and admiring the talent of another unmistakably. In 1959, the Naryan-Mar exhibition of yesterday's students, thanks to art periodicals, became the subject of lively discussions among a wide circle of Kyiv intellectuals. The looseness of the artistic style, the boldness in the interpretation of forms, the exotic landscapes, and the North's people captivated most, but not all, with their freshness. In the voice of Vasyl Kasiyan, local union functionaries criticized the artists for deviating from the methods of socialist realism, accusing them of formalism and Boychukism.

Це були часи Відлиги – в українських реаліях – вегетаріанські лише на перший погляд. Навіть одна стаття «авторитетної людини» в «авторитетному виданні» могла означати для зухвальців заборону на професію. І от, якось ввечері, саме в розпал тієї цькувальної кампанії, до майстерні молодих людей завітали три знаних радянських літератора – Микола Бажан, Віктор Некрасов і Леонід Первомайський. Метри хотіли особисто познайомитись із порушниками суспільного спокою.

З того вечора почалася дружба художнього тандему з кожним із трьох, на чверть століття старших за них, письменників. Єдиним хранителем цієї дружби сьогодні лишається Володимир Мельниченко.

«Ми познайомились із Леонідом Первомайським не як ілюстратори його книг. Ні. Він прийшов до нас сам. Прийшов - і лишився. Назовсім. Дотепер.» — напише Ада Рибачук вже після смерті друга у 1973 році.

В єврея Первомайського, що свідомо обрав для себе українську, а не радянську імперську ідентичність, у Ади та Володі було чому вчитися. Саме від Первомайського вони, спраглі до знань кияни, дізнавались про історію української літератури та мистецтва, набиралися життєвої мудрості. Первомайський допоміг налаштувати оптику у ставленні до світу, до історії та пам'яті, що дозволила художникам жити і творити навіть коли не визнавали, цькували та руйнували найдорожче. Засвоєна оптика «любові та співпричетності» – єдиний фільтр через який вони надалі сприйматимуть будь-яку художню задачу.

Представлені на виставці «Дикий мед» твори – хроніка того навчання. Не зовсім ілюстрації, скоріше візуальні коментарі до першого прозового твору поета Леоніда Первомайського – сучасної балади – як автор сам визначав свій роман «Дикий мед». Вони були створені у 1965 – за два роки після першої публікації книги і за рік до виходу на екрани однойменної стрічки, яка стала лідером прокату 1967 року з аудиторією 21, 5 мільйон глядачів.

В центрі роману – незвична для тогочасної військової прози любовна історія. Первомайський зробив своєю головною героїнею дівчину, фото-кореспондентку Варвару Княжич, яка виконуючи бойове завдання зустріла на передовій мужнього полковника Лажечникова. Зустріла і майже одразу втратила. Письменнику вдалося показати війну правдиво та страшно, а своїх героїв зобразити в першу чергу людяними і лише потім відважними, сміливими та гідними. Цей твір справедливо вважають присвятою людяності та гуманізму в нелюдських умовах війни.

Найцінніше в творах Володимира Мельниченко та Ади Рибачук до роману «Дикий мед» – це можливість від рисунка до рисунка спостерігати їх пошук, прагнення увійти в резонанс зі своїм вчителем, потрапити в потрібну емоційну тональність, не схибити у правдивості відтворюваного образу.

Прикметно, що кожного разу, коли надалі Володимир та Ада звертались до образів Другої світової війни, саме ці рисунки ставали для них камертоном вірного настрою. Їх легко впізнати і в ескізах до епічних рельєфів Стіни Пам'яті – головного твору їх життя над яким художники працювали більше 10 років, але зруйнованому ще до його завершення.

«Оголено прості почуття його поезій, –
прості як земля та небо образи його слів
ми намагались зробити відчутними
у вічному – чи хочаб довговічному матеріалі,

щоб своєрідною розповіддю-нагадуванням
чорно-білім, чи розфарбованим з а п а м ' я т о в у в а н н я м –
не стільки «радували око» –

але навчали –
як в Уроках Поезії! –
почуттю тривоги, –
почуттю провини

вірності
та терпінню
а більше за все – любові
та співпричетності.

Ми ніколи не прагнули п р о і л л ю с т р у в а т и –
його прозу, чи тим більше його поезію, –
ми лише в ч и л и с ь –
і прагнули передати те, що зрозуміли – розповісти, що впізнали –

ще хоч кому-небудь розповісти почуте –
і ще те, що, можливо, він хотів
з а п о в і с т и –
навіть якщо й не до кінця розуміли що це значить»


Ада Рибачук та Володимир Мельниченко

Ольга Балашова, Київ, 2021 рік