Please ensure Javascript is enabled for purposes of website accessibility
«Дикий мед Леоніда Первомайського» Володимира Мельниченка та Ади Рибачук
Восени 2020 року в розпал карантинних обмежень київський художник Володимир Мельниченко розшукав директора Одеського художнього музею Олександра Ройтбурда. У свої 89 років Володимир Володимирович з інтересом слідкує за музейним життям країни, не все у ньому викликає у нього захоплення. Та спостерігаючи як Одеський художній мужньо опирався пандемії, намагаючись не втратити зв'язок зі своєю аудиторію, художник вирішив подарувати до колекції музею збірку їх з Адою Рибачук рисунків та графічних робіт, створених за мотивами творів їх близького друга, видатного українського літератора, перекладача та поета Леоніда Первомайського. Так стала можливою виставка «Дикий мед», якою відкривається музей після локдауну в 2021 році.
Найбільше у творчості Ади Рибачук та Володимира Мельниченка вражає її масштабність. Масштабність впливу. Масштабність задуму та втілення. Масштабність очікувань.

Сьогодні могло би здатися, що ними рухав масштаб творчих амбіцій.. та життєвий шлях художників свідчить не стільки про амбіції, скільки про рідкісне поєднання відсутності страху із неймовірною здатністю любити.

Географію творчості Ади Рибачук та Володимира Мельниченка легко уявити, знаючи, що найбільша музейна збірка їх творів знаходиться в місті Нар'ян-Мар і вона стала першою в Арктиці колекцією мистецтва. Але як вони там опинились?

У 1954 році пара закоханих студентів київського художнього інституту вперше здійснили подорож до Білого та Баренцевого моря, опинившись на острові Колгуєв у Північному льодовитому океані. Захоплені мужністю місцевих людей та неосяжною величчю острівної природи, вони затримались там на два місяці, пообіцявши собі повернутись. Протягом наступних десятиліть вони проведуть на острові більше семи років: житимуть із місцевими людьми їх буденним життям, змальовуватимуть їх побут і красу природи та отримають за це власне ім'я Рисуй-Нго-Да («Тот, хто малює») - найвищий ступінь поваги до чужинців.
«Творчість потребує мужності – як матеріал та умова творчості. Людина, – а з нею й мистецтво – нелегкою ціною стають всемогутніми – та вічними», — писала у 1959 Ада Рибачук у тексті до відкриття їх Нар'ян-Марської виставки. Цю фразу цілком можна вважати епіграфом до їх життя.

Неодмінною рисою щедро обдарованих людей є здатність безпомилково впізнавати та захоплюватися талантом іншого. У 1959 році Нар'ян-Марська виставка вчорашніх студентів, завдяки художній періодиці, стала предметом жвавих обговорень в широких колах київської інтелігенції. Розкутість художньої манери, сміливість у трактуванні форм, екзотичні пейзажі та люди Півночі – підкупали своєю свіжістю більшість, але не всіх. Місцеві спілчанські функціонери, голосом Василя Касіяна розкритикували художників за відступ від методів соцреалізму, звинувативши в формалізмі та бойчукізмі.

Це були часи Відлиги – в українських реаліях – вегетаріанські лише на перший погляд. Навіть одна стаття «авторитетної людини» в «авторитетному виданні» могла означати для зухвальців заборону на професію. І от, якось ввечері, саме в розпал тієї цькувальної кампанії, до майстерні молодих людей завітали три знаних радянських літератора – Микола Бажан, Віктор Некрасов і Леонід Первомайський. Метри хотіли особисто познайомитись із порушниками суспільного спокою.

З того вечора почалася дружба художнього тандему з кожним із трьох, на чверть століття старших за них, письменників. Єдиним хранителем цієї дружби сьогодні лишається Володимир Мельниченко.
«Ми познайомились із Леонідом Первомайським не як ілюстратори його книг. Ні. Він прийшов до нас сам. Прийшов - і лишився. Назовсім. Дотепер.» — напише Ада Рибачук вже після смерті друга у 1973 році.

В єврея Первомайського, що свідомо обрав для себе українську, а не радянську імперську ідентичність, у Ади та Володі було чому вчитися. Саме від Первомайського вони, спраглі до знань кияни, дізнавались про історію української літератури та мистецтва, набиралися життєвої мудрості. Первомайський допоміг налаштувати оптику у ставленні до світу, до історії та пам'яті, що дозволила художникам жити і творити навіть коли не визнавали, цькували та руйнували найдорожче. Засвоєна оптика «любові та співпричетності» – єдиний фільтр через який вони надалі сприйматимуть будь-яку художню задачу.

Представлені на виставці «Дикий мед» твори – хроніка того навчання. Не зовсім ілюстрації, скоріше візуальні коментарі до першого прозового твору поета Леоніда Первомайського – сучасної балади – як автор сам визначав свій роман «Дикий мед». Вони були створені у 1965 – за два роки після першої публікації книги і за рік до виходу на екрани однойменної стрічки, яка стала лідером прокату 1967 року з аудиторією 21, 5 мільйон глядачів.
В центрі роману – незвична для тогочасної військової прози любовна історія. Первомайський зробив своєю головною героїнею дівчину, фото-кореспондентку Варвару Княжич, яка виконуючи бойове завдання зустріла на передовій мужнього полковника Лажечникова. Зустріла і майже одразу втратила. Письменнику вдалося показати війну правдиво та страшно, а своїх героїв зобразити в першу чергу людяними і лише потім відважними, сміливими та гідними. Цей твір справедливо вважають присвятою людяності та гуманізму в нелюдських умовах війни.

Найцінніше в творах Володимира Мельниченко та Ади Рибачук до роману «Дикий мед» – це можливість від рисунка до рисунка спостерігати їх пошук, прагнення увійти в резонанс зі своїм вчителем, потрапити в потрібну емоційну тональність, не схибити у правдивості відтворюваного образу.

Прикметно, що кожного разу, коли надалі Володимир та Ада звертались до образів Другої світової війни, саме ці рисунки ставали для них камертоном вірного настрою. Їх легко впізнати і в ескізах до епічних рельєфів Стіни Пам'яті – головного твору їх життя над яким художники працювали більше 10 років, але зруйнованому ще до його завершення.

«Оголено прості почуття його поезій, –
прості як земля та небо образи його слів
ми намагались зробити відчутними
у вічному – чи хочаб довговічному матеріалі,

щоб своєрідною розповіддю-нагадуванням
чорно-білім, чи розфарбованим з а п а м ' я т о в у в а н н я м –
не стільки «радували око» –

але навчали –
як в Уроках Поезії! –
почуттю тривоги, –
почуттю провини

вірності
та терпінню
а більше за все – любові
та співпричетності.

Ми ніколи не прагнули п р о і л л ю с т р у в а т и –
його прозу, чи тим більше його поезію, –
ми лише в ч и л и с ь –
і прагнули передати те, що зрозуміли – розповісти, що впізнали –

ще хоч кому-небудь розповісти почуте –
і ще те, що, можливо, він хотів
з а п о в і с т и –
навіть якщо й не до кінця розуміли що це значить»


Ада Рибачук та Володимир Мельниченко

Ольга Балашова, Київ, 2021 рік